З нагоди Дня Незалежності повторюю святковий минулорічний пост.
Сьогодні Україна стяткуватиме День Незалежуваності.
Серед справжніх патріотів в цей врочистий день прийнято не залежуватися на дівані, не засиджуватися перед тілівізором, а брати ріскаля, відра, лантухи і всією дружною родиною пиздувати на город, щоб там не розгинаючись єбашити бараболі.
Зі святом вас, дорогі співвітчизники!
Мова кожного народу — дзеркало його душі. Ось візьмемо, задавлося б, звичайнісіньке слово “нівроку”. Це ж цілий світ, ціла філософія. Такий собі мікрокосмос пересічного українця.
Ви тільки погляньте яка краса:
— Сусіде, як там у Вас цього року картопля вродилася?
— Та нівроку.
Спробуйте-но передати цю відповідь будь-якою мовою настільки ж лаконічно і з таким же філософським смислом.
Приміром, росіянин міг би сказати: “Да так, вроде нормально. Не сглазить бы.” Однак зауважте, українець взагалі нічого не повідомив про свій урожай картоплі, лише натякнув, що результатом він ніби й задоволений, але в значно більшій мірі боїться наврочити. І що саме цікаве, опитуючий такою відповіддю цілком задоволений і йому навіть на думку не спаде допитуватися далі про подробиці.
Гадаю, “нівроку” слід обов’язково включити до тексту Гімну України. Далі першого рядка його все одно ніхто не знає, а мені буде приємно.
Останні роки “Українська правда” запровадила гарну традицію задавати Президенту України різні питання — такий собі вихід царя в народ. Віртуальний. Якось вже так прикро складається, що кожного разу я взнаю про цю можливість занадто пізно і встигаю лише на шапочний розбір. А запитатися у Президента хотілося б таке.
Шановний пане Президенте!
Ось ви часто зустрічаєтеся з першими особами Росії. Скажіть, будь ласка, а правда що Путін краб?
Буду вельми вдячний, якщо при нагоді ви поставите Президенту це надзвичайно важливе для мене питання, а то я знову можу все прошляпити.
От цікаво, як би вчинив справжній патріот України, коли б він, саджаючи картоплю, знайшов на власному городі хруща: чи гидливо розчавив носком черевика або хвацько розрубав навпіл лопатою як шкідника, чи, згадавши шевченківське “хрущі над вишнями гудуть”, мрійливо погледів на Боже створіння, хмикнув у вуса “Бач, яке воно бува…” і відпустив комаху на волю?
Було це ще за часів царя Панька, коли процесори були без радіаторів, а комп’ютери - без інтернету. Тоді шкільні вчителі дуже любили задавати дітлахам домашнє завдання - вивчити якогось віршика на потрібну тему. В ту лиху пору, щоб виконати таке завдання, потрібно було піти в бібліотеку, погортати пару-трійку справжніх паперових книжок і виписати собі в зошита вірша, та ще й такого, щоб більше ніхто в класі його не підготував. Зрозуміло, такий непростий шлях обирали лише справжні ботани. Решта нормальних школярів пізно ввечері закатували істерику: “Мамо, піди по сусідах, попроси художню книжку з поезією, бо якщо я на завтра не вивчу вірша, буде піздєц.”
Якось, пізно ввечері, я би навіть сказав опівночі, до мого скромного студентського помешкання завітала сусідка, якраз саме з такою метою - племінниці терміново потрібен був патріотичний вірш про Україну. Само собою, цього вірша ніхто в її класі не повинен був знати. Нічим крім відчаю пояснити її візит я не можу, тому що в ті часи мене цікавили виключно гітари, мікрофони і магнітофони. Та й шукати патріотичну українську поезію для середнього шкільного віку в помешканні студента - не сама логічна ідея, як на мене.
Сусідку я уважно вислухав, поспівчував і попросив зайти через півгодини, мовляв, я “пошукаю в комп’ютері”. Звісно, шукати я нічого не збирався, позаяк шукати в текстах Fido-шних конференцій, які я читав по флоппінету, вірша про Україну - заняття виключно для юних Сізіфів. Зате того вечора я був в доброму гуморі і хвилин за двадцять написав глумливого віршика “квадратів” на шість, побудованого виключно на самих заштампованих графоманських штампах на кшталт: Україна, молода дівчина, червона калина, пісня лине, мова солов’їна, пісня журавлина, велика родина, лиха година і тому подібний вишиваний маразм. Вірша я назвав просто: “Вірш про Україну” і для солідності приписав автором Наталю Забілу.
Того вечора сусідка стала сильно поважати комп’ютери, в яких так просто можна знайти вірш про Україну. Апогей апофеозу в тому, що племінниця за вірш отримала “п’ятірку” і окрему похвалу за оригінальність та згодом декілька разів декламувала його на урочистих шкільних заходах. Підкреслю, вірш був абсолютним глумом, на який я був здатен в дев’ятнадцять років. Глумом над картонним патріотизмом українського поетичного графоманства, яке постійно видають за надбання української культури.
Потім сусідка ще декілька разів підходила з просьбами пошукати чергову віршовану єресь в комп’ютері, на що я ввічливо відповідав, що та дискетка в мене перестала читатися і більше нічим допомогти серед ночі не можу.
Згадалася ця маленька байка мені ось чому. Днями, почув краєм вуха по українському радіо виступ якоїсь (безумовно заслуженої і народної) співачки, яка виконувала пісню, до болю схожу на мій поетичний витвір. Звичайно ж, це не мій вірш, а самостійний твір якогось (безумовно заслуженого і народного) поета-пісняра. Трохи дивує лише те, що я просто щиро глумився, а люди цим займаються професійно на повному серйозі і не один рік.
Життя - цирк, а люди в ньому клоуни.